Все мы порой одеваем маски,
Закрыв двери сердца на крепкий засов.
И всем говорим, что живем мы как в сказке,
Лишь только глаза выдают нас без слов.
Мы все, иногда, как плохие актеры,
Играем свою неудачную роль.
У всех на виду как бы двигаем горы,
А сердце на части рвет дикая боль.
Мы сильные, смелые, мы оптимисты…
Когда кто-то рядом, то «круче» нас нет.
Но дома, сняв маски, рыдают артисты.
Тоски пелена закрывает им свет.
Нам хочется счастья, нам хочется ласки,
Желаем мы, чтобы нас кто-то обнял…
Но только мешают холодные маски,
Холодной улыбки холодный оскал.
Да, все, иногда, одеваем мы маски,
Чтоб горечь свою и бессилие скрыть.
Но есть, есть любовь, наяву, а не сказке,
Любовь, что способна все маски разбить.
Любовь, что готова обнять твое сердце,
И вместо унынья тепло тебе дать.
Да, есть та любовь, я прошу: мне поверь ты.
Любовь, что так хочет твою боль унять.
Я эту любовь повстречала однажды.
От счастья душа моя песни поет.
Я верю, что с ней может встретиться каждый.
Лишь только открыть нужно сердце свое.
Хотите укрыться в любви навсегда?
Придите в объятья Иисуса Христа!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
